Були часи, коли Одеса раптом серйозно захопилася гуцулами — їхньою говіркою, трембітами, карпатською романтикою та дивною для південного міста музичною екзотикою. Значною мірою «винною» в цьому стала «Гуцулка Ксеня» — мюзикл, написаний галицьким композитором Ярославом Барничем, але згодом блискуче переосмислений на сцені Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного.
Постановку здійснив одеський режисер Віталій Сініков, зіграли одеські актори, а публіка зустріла її з тим особливим ентузіазмом, який Одеса зазвичай приберігає лише для справді «своїх» історій. Втім, усі подробиці саме цієї історії можна дізнатися на odesskiye.info. Отже, про все по черзі.
«Гуцулка Ксеня» із минулого століття
Кілька слів про твір, написаний галичанином Ярославом Барничем ще в 1938 році минулого століття. Саме тоді на світ з’явилася «Гуцулка Ксеня» — оперета, яка згодом переживе імперії, цензуру, радянську культурну політику й навіть українську звичку час від часу забувати власну музичну класику.
Сюжет у творі був настільки ж романтичним, наскільки й авантюрним. Молодий українець Яро приїздить з Америки до Карпат, аби виконати доволі специфічну волю батька: одружитися саме з українкою. Інакше — жодного спадку. Фактично вся історія тримається на старому доброму принципі: або кохання, або гроші, але бажано все одразу.
На тлі цього розгортається цілий карпатський калейдоскоп — трембіти, танці, гуцульські жарти, курортна атмосфера Яремча й постійне відчуття, що герої або зараз закохаються, або негайно почнуть співати. Що, зрештою, для оперети майже одне й те саме.
Втім, головна цікавинка «Гуцулки Ксені» полягала навіть не в сюжеті. Барнич створив твір, який дивним чином поєднав гуцульський колорит із модною на той час європейською музикою — джазом, танго, фокстротом та легкою кабаретною естетикою. Іншими словами, це були не зовсім ті гуцули, яких звикли бачити шанувальники суворої етнографії.
Сам Ярослав Барнич був людиною цікавої й місцями майже кінематографічної долі. Композитор, диригент, військовий музикант, він служив у Легіоні Українських січових стрільців, був військовим музикантом і диригентом оркестрів. Людина галицького культурного середовища міжвоєнного часу, він добре розумів, що публіка любить не лише драму, а і красиву мелодію, трохи гумору та легкий театральний блиск.
Тут слід зауважити, що творчість Ярослава Барнича в СРСР була маргіналізована, його ім’я не просували, а сам твір тривалий час таврували як «буржуазний».
Після Другої світової війни Барнич емігрував до США, де продовжив музичну діяльність уже в українській діаспорі. І тут доля зробила доволі іронічний сюжетний поворот: твір про американського українця, написаний у Галичині, згодом повернеться в Україну вже майже як культурний «емігрант».
Одеська постановка через понад 90 років
Коли «Гуцулка Ксеня» дійшла до Одеси, це вже була не просто оперета з міжвоєнної Галичини, а радше культурний «подорожній сюжет», який пережив кілька життів і кордонів. І, як це часто буває з хорошими творами, у певний момент вона просто зайшла в репертуар Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного — міста, яке оперету не просто любить, а іноді сприймає як природний стан повітря.
Постановка з’явилася вже в сучасний період роботи театру й одразу потрапила в ту категорію вистав, які перевіряють публіку на щирість: або ти приймаєш цю суміш карпатської екзотики й міського музичного гумору, або чесно визнаєш, що тобі сьогодні ближчий чай без сценічних експериментів.
Режисером-постановником став Віталій Сініков — людина, яка, судячи з підходу, вирішила не «законсервувати» Барнича, а дати йому сценічно подихати сучасною мовою театру. І це важливо: в Одесі подібні речі одразу відчувають — тут або музика живе, або її чемно терплять.
Музичне оформлення винесли в окрему площину — над аранжуваннями працював одеський музикант Олексій Петухов, і саме тут вистава отримала той самий «одеський присмак»: трохи джазу, трохи іронії, трохи відчуття, що між трембітою і саксофоном насправді не така вже й велика прірва.
Щодо акторського складу, головні ролі розподілили між одеськими виконавцями:
- Яро — Ярослав Селедцов;
- Ксеня — Ольга Кононцева.
Прем’єра відбулася 26 квітня 2025 року. І тут цікаво навіть не те, хто кого грав, а як це сприймалося з глядацького залу. Бо карпатська історія в одеському виконанні завжди ризикує перетворитися або на етнографічну листівку, або на надмірну театральну стилізацію. Але в цьому випадку ставка була зроблена на легкість жанру — майже опереткову свободу, де головне не «відтворити фольклор», а змусити його працювати як живий сценічний матеріал.
Одеська версія «Гуцулки Ксені» трималася саме на цьому балансі: між романтикою і самоіронією, між горами й портовим містом, між «традицією» і тим самим одеським театральним відчуттям, що серйозність — це добре, але недовго.
«Глядачі кричали біс!»
Чому ж «Гуцулка Ксеня» взагалі стала культовою історією — питання, яке із часом майже втратило сенс, бо відповідь розчинилася в самій культурній пам’яті. Пісня «Гуцулка Ксеня» давно вже живе окремо від оперети, як це часто буває з речами, які потрапляють у правильний музичний нерв епохи: її знають, наспівують і цитують навіть ті, хто щиро переконаний, що ніколи не мав справи з оперетою.
Причина успіху доволі проста й водночас показова: твір дуже влучно поєднав гуцульську тематику з легкою європейською оперетковою формою. Там, де етнографія могла б перетворитися на музейний експонат, Барнич додав ритм, іронію та музичну рухливість. У результаті вийшла не «ілюстрація до фольклору», а жива сценічна історія, яка легко дихає і так само легко запам’ятовується.
У радянський період доля твору була, м’яко кажучи, непростою. Як і багато міжвоєнної західноукраїнської культури, він існував радше фрагментарно — десь у пам’яті, десь у поодиноких виконаннях, десь у напівзабороненому культурному прошарку, який не дуже любили офіційні репертуарні списки. Тому після відновлення незалежності України відбулося майже закономірне «повернення»: «Гуцулку Ксеню» почали знову ставити, співати й переосмислювати.
Сучасні постановки, зокрема й версія Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного, зробили важливу річ — вони фактично відмовилися від спрощеної «етнографічної картинки» і змістили акцент у бік стилістики 1930-х. Тобто не «гуцули як декорація», а епоха як настрій: джазова легкість, опереткова пластика, трохи ретро-іронії й відчуття, що цей світ існує десь між Карпатами і європейським ревю.
Війна війною, а «Гуцулка Ксеня» за розкладом
Можливо саме тому вистава так органічно прижилася в Одесі. Місто, яке не надто любить пафос, але дуже цінує живу театральність, сприйняло її майже як свою. Глядачі ходили на виставу не з «обов’язку культурного розвитку», а радше як на знайому форму задоволення — музичну, легку, з іронією, але без фальші.
І навіть у складні роки російсько-української війни ця традиція не зникла. Театр продовжує грати виставу, а публіка продовжує приходити — не тому, що це «класика, яку треба підтримати», а тому що в таких речах є те, що важко пояснити раціонально: відчуття нормального культурного життя, яке не зникає навіть тоді, коли все навколо змінюється.
Джерела:
- https://dyvys.info/2021/03/28/yaroslav-barnych-batko-modernoyi-ukrayinskoyi-operety-i-avtor-gutsulky-kseni/
- http://muzkomediya.com/reviews/schastja-zhive-v-goverli_1
- https://city-afisha.od.ua/event/
- https://surl.li/efpaax
- https://www.048.ua/afisha/119067/guculka-ksena
- https://mydim.ua/companies/theatre/music-comedy-theatre-vodyanoho/