Михайло Водяний — легендарний одеський актор, «король оперети» та народний артист, якого мільйони глядачів запам’ятали за образом Попандопуло у культовій комедії «Весілля в Малинівці». Проте його справжня творча спадщина значно ширша за одну кінороль: десятиліттями Водяний був провідною зіркою Одеського театру музичної комедії, де створив понад сотню яскравих образів. У цій статті на odesskiye.info розповідаємо про біографію Михайла Водяного, його найкращі театральні та кіноролі, шлях до слави, роботу в Одеській музкомедії, складні стосунки в театральному середовищі та трагічні обставини останніх років життя артиста.
Ранні роки та переїзд до Одеси: початок кар’єри Михайла Водяного
Майбутній народний артист народився у Харкові 23 грудня 1924 року. Юнак закінчив три курси Ленінградського державного театрального інституту імені О. М. Островського. Визначальною для його кар’єри стала зустріч з відомим артистом Леонідом Утьосовим. Знаменитий співак побачив виступ на концерті й дав йому доленосну пораду шукати себе саме в опереті, відзначивши його талант.
Свій професійний шлях на сцені актор розпочав у 1943 році, коли дебютував у П’ятигорському театрі музичної комедії. Саме там, до речі, він потоваришував зі школярем Генріхом Боровиком, який брав участь у масовці, а згодом став відомим журналістом. Після закінчення війни, у 1945 році, Водяний повернувся до України та приєднався до колективу Львівського театру музичної комедії, де працював з 1947 року. Вже у ті часи театральні критики високо оцінювали неабиякий талант молодого виконавця.
Цікавим є той факт, що свого часу славетний Аркадій Райкін кликав Михайла Водяного до Ленінградського театру естради й мініатюр. Проте актор відмовився від переїзду до міста на Неві через важкі спогади про період блокади. Замість Північної Пальміри доля спрямувала його до Пальміри Південної. У 1953 році Львівський театр музичної комедії було переведено до Одеси, що поклало початок славній історії одеського колективу. Сам артист зізнавався, що під час переїзду відчував себе справжнім Колумбом, який відкриває абсолютно новий і дивовижний світ. Молоде подружжя Водяних поселилося в самісінькому центрі міста — у будинку китобійної флотилії на розі вулиць Дерибасівської та Катерининської.
Найкращі театральні вистави: Мішка Япончик, Тев’є-молочар та Яшка Буксир
За понад сорок років сценічної кар’єри Михайло Водяний зіграв близько 150 ролей, близько сотні з них — в Одесі. До кожної роботи він ставився надзвичайно прискіпливо: на репетиціях відточував репліки, інтонації та найменші рухи, але перед глядачем залишався напрочуд легким та невимушеним. Саме ця зовнішня простота й створювала враження особливої магії артиста.
Водяний не любив награності. Навіть складні драматичні чи комедійні образи він подавав так, ніби роль давалася йому без жодних зусиль. Насправді за цією легкістю стояла величезна підготовча робота. Глядачі відчували його присутність ще до того, як актор встигав вимовити першу репліку.
Однією з найвідоміших його ролей став Яшка Буксир у «Білій акації» — образ, який фактично став своєрідною посвятою Водяного в одеську культуру. Не менш знаковим був Мішка Япончик у виставі «На світанку». Образ легендарного одеського грабіжника настільки припав акторові до душі, що він виходив у цій ролі близько пів сотні разів.
Водяний не обмежувався комедійними персонажами. У «Скрипалі на даху» він зіграв Тев’є, а в «Моїй чарівній леді» — Альфреда Дулітла. Окреме місце посіла роль Санчо Панси в «Людині з Ламанчі», де артист свідомо відійшов від звичного естрадного стилю й зробив образ іронічним, а подекуди навіть трагікомічним.
Важливу роль у творчому розвитку актора відіграла співпраця з головним режисером Одеського театру музичної комедії Матвієм Ошеровським, який очолював театр у 1962–1977 роках. Він вимагав від Водяного психологічної глибини та точності у створенні кожного персонажа. Сам актор був не менш вимогливим до себе й партнерів, тому робота з ним нерідко була складною, але саме така вимогливість допомагала народжувати сильні сценічні образи.
Роль Попандопуло у фільмі «Весілля в Малинівці»
Хоча Водяний знімався в кіно нечасто, його поява на екрані завжди ставала подією. У 1960 році він з’явився у стрічці «Спадкоємці», а через п’ять років блискуче виконав роль Мішки Япончика у фільмі «Ескадра йде на захід». Проте справжньою вершиною його популярності став образ одеського шахрая Попандопуло, ад’ютанта отамана Гриціана Таврійського.
У 1968 році режисер Андрій Тутишкін створив кінокомедію «Весілля в Малинівці». В основу сценарію лягла однойменна оперета композитора Олексія Рябова, створена ще у 1938 році. Водяний грав роль Попандопуло в Одеському театрі ще до знімання, тому блискуче впорався з нею на знімальному майданчику. Успіх стрічки був приголомшливим: фільм посів п’яте місце в історії радянського кінопрокату, зібравши біля екранів 74,6 мільйона глядачів. На Всесоюзному кінофестивалі ця робота Водяного була офіційно визнана найкращою комедійною роллю.
Репліки Попандопуло у неповторному виконанні актора моментально пішли в народ і розібралися на цитати. Найвідоміші з них:
- «І шо я в тебе такий закоханий?».
- «Чує моє серце, що ми напередодні грандіозного шухера!».
- «Це − тобі… Це − мені… Це − знову тобі… Це − назад тобі… Це весь час тобі! Я себе не обділив?».
- «Натисни на клавіші, продай талант!».
Художній керівник Одеської музкомедії: здобутки та конфлікти в театрі
Публіка настільки обожнювала актора, що чиновникам довелося визнати його заслуги, попри те, що музична комедія тоді вважалася владою ідеологічно шкідливим жанром. У 1976 році Михайло Водяний здобув звання народного артиста СРСР, ставши першим артистом в історії жанру оперети, який отримав такий високий статус.
Будь-який театр неминуче стикається з амбіціями, заздрістю та інтригами, і Одеський театр музичної комедії не став винятком. У 1977 році з посади керівника вижили Матвія Ошеровського, який був фактичним вчителем Водяного. Сам актор також відіграв у цьому звільненні певну негативну роль, оскільки прагнув більшого, ніж просто статус провідного виконавця. У 1979 році Водяний очолив театр, ставши одночасно його художнім керівником та директором.
Друзі попереджали його та радили відмовитися від посади, щоб поберегти себе, але рішення вже було прийняте. Водяний багато зробив для розвитку колективу, зокрема доклав величезних зусиль для спорудження нової сучасної будівлі театру, куди трупа переїхала у 1981 році. Однак прихильники колишнього керівника Ошеровського постійно отруювали життя новому директору, плели інтриги, і через постійні нерви Водяний змушений був ковтати пігулки нітрогліцерину просто під час вистав.
Сфабрикована кримінальна справа: цькування та суд над Михайлом Водяним
У 1980-х роках проти Михайла Григоровича розгорнулася масштабна кампанія цькування. Спершу хтось надіслав анонімний донос, звинувативши керівника театру у фінансових махінаціях. Коли ця справа швидко розсипалася, наклепники пішли далі. У 1986 році, в період державного антисемітизму, проти актора порушили кримінальну справу за звинуваченням у розбещенні неповнолітніх. Звинувачення базувалося на заяві батька однієї дівчини, хоча жодних реальних доказів не існувало.
Водяного відкрито цькували в одеській пресі та на сторінках «Літературної газети». Аноніми телефонували додому, і коли слухавку брала дружина, питали, куди привозити вінки та чи актор застрелився. Артисту довелося пережити принизливі допити, очні ставки, покази «свідків» і навіть ув’язнення в СІЗО. Справа була повністю сфабрикована, що розуміли всі, і згодом його дійсно визнали невинним. Але постійні хвилювання, нервова напруга та мікроінфаркти критично підірвали його здоров’я.
Останні роки життя, причина смерті та спадщина видатного артиста
Життя Михайла Водяного обірвалося 11 вересня 1987 року. Акторові було лише 62 роки. Причиною смерті став черговий, третій за рахунком, серцевий напад. За однією з версій, трагедія сталася на лавці у дворі будинку, де артист жив разом з дружиною Маргаритою Дьоміною.
Особисте життя Водяного було тісно пов’язане з цією жінкою. Вони познайомилися під час вистави «Вільний вітер»: Дьоміна грала Пепітту, а Водяний — Міккі. У 1952 році у Львові вони одружилися й відтоді практично не розлучалися. Їхній шлюб тривав 35 років. Дітей у подружжя не було, однак, за спогадами близьких, вони залишалися надзвичайно близькими людьми.
Смерть чоловіка стала для Маргарити важким ударом. Після втрати Водяного вона майже не з’являлася на публіці й жила усамітнено, зберігаючи фотографії та спогади про спільне життя. У 1999 році Маргарита Дьоміна померла. Згідно з її заповітом, її поховали поруч із чоловіком на 2-му Християнському кладовищі в Одесі.
Офіційне розслідування сфабрикованої справи проти актора було припинене лише після його смерті. Сам Водяний так і не дочекався повного відновлення справедливості за життя.
Однак сценічна спадщина артиста виявилася сильнішою за всі звинувачення та життєві трагедії. У 1994 році Одеському академічному театру музичної комедії присвоїли ім’я Михайла Водяного. А до 95-річчя від дня народження актора на одеській Алеї зірок урочисто відкрили його іменну зірку.
Так Одеса зберегла пам’ять про артиста, для якого сцена стала справою всього життя, а його ім’я назавжди залишилося пов’язаним з історією міста та його театральною культурою.