Одеса зберігає велику мистецьку пам’ять та може розкрити дивовижні творчі світи багатьох талановитих людей. Є на її пам’яті знамениті творці, а є й ті, які не так часто отримують увагу громадськості попри багатство свого мистецтва. Отже, про трьох одеських художників, яких Ви не знаєте (але якщо знаєте, то це чудово!), пише odesskiye.info.
Павло Шварц (1875 — 1934)
Ранні роки
Павло Шварц народився у благородній сім’ї. Жив він у районі, який був острівком етнічних німців у морі багатонаціональної Одеси, яка як у ті часи, так і зараз є рідним домом для представників безлічі різноманітних націй та етносів.
Талант пана Шварца був знаний не тільки у мистецьких колах інтелігенції, а й у простому народі — про творчі захоплення цієї людини знали всі її сусіди, які, втім, також були добре освіченими та цінували мистецтво, а тому були раді та горді тому, що мають близьке знайомство з цим діячем культури.
Не дивлячись на те, що більшу частину свого життя пан Шварц прожив в Одесі, він також мандрував світом та бачив велич закордонного мистецтва. Зокрема, на два роки він виїхав до романтичного Парижу — там він навчався у приватній школі мистецтв, академії Вітті, яка для своїх часів була досить прогресивною. Як мінімум, в академії дозволялося навчатися не тільки чоловікам, а й жінкам, а до цього ж туди на навчання вступала велика кількість закордонних студентів, у тому числі з Латинської Америки та США — і таке об’єднання найрізноманітніших сил грало тільки на руку творчому розвитку всіх учасників освітнього процесу, серед яких був Павло Шварц.
Мистецька-організаторська робота
Павло Шварц був багатофункціональним митцем: окрім графіки він активно займався декорацією театральних вистав. Він систематично брав участь у виставках Товариства південноросійських художників, а згодом став його членом з 1916 року.
Пізніше, вже у 1922 році він став одним із засновників Товариства художників імені Киріака Костанді (до якого увійшли не тільки художники, а й митці інших галузей, а також історики та ментори візуальних мистецтв), і на цій базі також влаштовував власні експозиції. Однак, час вже тоді дуже швидко змінював інтереси як митців, так і суспільства — художні напрями з блискавичним поспіхом трансформувалися, за чим не встигало товариство. В решті-решт, попри масштабність своїх експозицій та культурних заходів, у 1929 році воно припинило своє існування.
Але не припинилася діяльність Павла Шварца, який знайшов собі інше діло, теж пов’язане з мистецтвом. У період з 1923 по 1934 рік він знався як експерт музейного фонду Перлини Чорного моря та працював ученим секретарем. Якийсь час він поєднував цю діяльність з роботою на сільськогосподарській дослідній станції — і там він був художником.
Окрім всього вищеописаного, пан Шварц працював над відновленням Оперного театру в Одесі, після того як той постраждав від пожежі.
А щодо конкретно творів митця: його ескізи нарядів та декорацій для культових творів європейських геніїв вражають своєю насиченою кольорами гармонією та увагою до деталей. У тому числі з-під пензлів автора народжувалися імпресіоністські портрети та мрійливі пейзажі.
Петро Пархет (1907 — 1986)
Творчість і війна
Одеський пейзажист і карикатурист займався агітаційними творами на користь Радянського союзу. Будучи відданим тогочасним ідеям соціалізму, митець також брав участь у війні, будучи солдатом Червоної армії з 1941 року. Нарівні з цим він також виконував роботи на замовлення управління — створював ілюстрації та розробляв оформлення для книг і збірників. Окрім цього, пан Пархет зробив внесок у радянську журналістику: на шпальтах газет та журналів рясніли його карикатури та агітаційні ілюстрації, що закликали бути сміливими, дивлячись в очі ворогів, та демонстрували позицію тодішньої влади, з якою у більшості своїй були солідарні і громадяни.
Ще за часів воєнних дій, а саме у 1943 році митця перевели до редакції видання «Герой родины» — він отримав посаду художника редакції. Після демобілізації Петро Пархет повернувся до рідного міста та став головою Одеської обласної організації Спілки художників України.
Визнання митця
Часто з митцями трапляється таке, що їхню творчість визнають тільки після смерті. Однак у випадку пана Пархета це не спрацювало — ще за його життя, а саме у 1976 році вийшла збірка його творчих надбань. Втім, це не було диковиною за часи Радянського союзу: митці тих часів, особливо ті, які працювали у напрямку соцреалізму у будь-якому виді мистецтва або якимось іншим чином творчою реалізацією підтримували уклад життя тих часів, мали всі шанси стати відомими ще за життя.
Своєю діяльністю Петро Пархет заробив ряд нагород: орден Червоної Зірки, медаль за сміливість у бою, медаль за перемогу над Німеччиною та інші регалії, що стосуються війни, а також він має звання почесного художника України (точніше, СРСР).
Валерія Нікітіна
Історія становлення
Одеська художниця-монументалістка працює у ряді напрямів: вона створює деталізовану графіку, займається живописом та портретами, а також ікони. Нарівні з цим займається викладацькою діяльністю.
Натхненням на опанування візуальних мистецтв стали альбоми по мистецтву, які ще у ранньому віці пані Нікітіна бачила у Сумах, в гостях у бабусі. Колись ці альбоми належали Віктору Грицаю — українському шістдесятнику-монументалісту, який є дідусем пані Нікітіної і який також працював в Одесі.
Самобутній талант обдарованого митця, судячи з усього, перейшов як спадок його онучці.
Не дивлячись на те, що пані Нікітіна спочатку вступила до Одеського художнього коледжу на контрактне навчання, її старанна роботи згодом дала свої плоди, і студентка перевелася на бюджет. Проєктом на захист ступеню молодшого спеціаліста став ескіз «Жанна Божа діва» на честь Жанни Д’Арк — і цей захист був складений на відмінно. Згодом художниця отримала ступінь бакалавра і планувала вступати до магістратури, але так сталося, що пані Нікітіна постраждала від інтоксикації лаками та фарбами, і серйозні наслідки отруєння вимусили митчиню відмовитися від продовження навчання.
Сьогодення діяльність
Валерія Нікітіна брала участь у ряді виставок, але нарівні з демонстрацією своїх творчих надбань вона також популяризує знання про творчість свого талановитого дідуся. Виставки творчості пана Грицая можна побачити у Одесі, Києві, Сумах та інших містах України.
До цього ж, як було зазначено, пані Нікітіна є ментором для молодих здобувачів освіти у сфері візуального мистецтва. Як визначила собі сама художниця, під час викладання основна її мета — це розкрити потенціал кожного та кожної та надати всім молодим творцям можливість продемонструвати свою індивідуальність та виразити те, що зберігається глибоко усередині.
І виставки її учеників та учениць також проводяться: наприклад, «Думська» висвітлювала один з таких заходів у своєму репортажі.
Тодішня експозиція демонструвала більше сорока робіт як тих, хто ще навчається та шукає способи розкрити максимум свого творчого потенціалу, так творів самої авторки та її дідуся.