Одесу в кіно й телевізійному виробництві часто використовували як універсальну декорацію. Місто легко «грало» роль закордонних портів, південних європейських столиць або історичних локацій, коли потрібно було створити атмосферу іншої країни чи епохи. Водночас парадокс полягає в тому, що попри впізнавану і яскраву ідентичність, фільмів і особливо серіалів, присвячених безпосередньо самій Одесі та її сучасному життю, знімали відносно небагато.
Пропагандистські російські телевізійні продукти, на кшталт «Ліквідації», що традиційно експлуатували одеський колорит, у цьому випадку свідомо залишимо за дужками — не той жанр і не той рівень розмови.
Натомість уваги заслуговують українські спроби подивитися на Одесу без гриму й зайвої декоративності. Один із таких прикладів — серіал «Одного разу в Одесі», про який і йтиметься на сторінках сайту odesskiye.info.
Його особливість доволі показова: замість академічно вивіреного акторського складу тут зібрали людей із комедійного середовища, фактично непрофесійних акторів у класичному розумінні. Але саме це, як не парадоксально, і стало його родзинкою. Картина вийшла не «вилизана», а жива — з тією самою одеською інтонацією, де іронія важливіша за пафос, а побутовий хаос іноді чесніший за будь-який сценарний глянець.
Вашу Одесу й тут і там показують
Одеса в кіно завжди жила подвійним життям. З одного боку — це реальне місто з власним характером, портовим шумом і специфічною іронією. З іншого — універсальна декорація, яка з легкістю «перевзувалася» в будь-яку точку світу, коли режисеру потрібно було трохи середземноморського сонця, європейського порту або навіть екзотики, яку в кадрі важко відрізнити від Латинської Америки.
У радянському кіно ця властивість Одеси була майже виробничим стандартом. Місто без зайвих пояснень ставало Марселем, Неаполем або умовною «південною Європою», де герої могли жити свої кримінальні або романтичні історії. Одеса легко підміняла собою чужі міста, зокрема в «Місці зустрічі змінити не можна» воно грало тодішню столицю, в окремих стрічках використовувалось як узагальнене радянське місто, а в «Зеленому фургоні» вже навпаки — демонструвало свій впізнаваний південний кримінальний характер.
У фільмі «Ми з джазу» Одеса раптом починала «працювати» під Сполучені Штати 1920-х років — з атмосферою джазових клубів, вуличної свободи та тієї умовної Америки, яку радянське кіно хоч і збирало з локальних декорацій, але робило це з великим ентузіазмом.
Фактично місто виконувало роль універсального актора другого плану: його вулиці могли бути й південним французьким узбережжям, й італійським портом, і навіть узагальненим «закордоном», який існував десь за межами радянської географії. Тут доречно зауважити, що така «універсальність» Одеси зумовлена її еклектичною архітектурою. Адже тут присутній французький класицизм, можна зустріти італійський ренесанс тощо. Усе це й дозволяла таку легку «мімікрію».
При цьому сама Одеса в кадрі залишалася впізнаваною — просто їй дозволяли трохи змінити ім’я та паспорт. І саме тому особливо цікаво, коли Одесу нарешті перестають маскувати під когось іншого й намагаються показати як самодостатній простір зі своїм характером і ритмом.
От такі «Одеські манси»
Але перш ніж розпочати про той серіал, який показав саму Одесу, її дворик і справжнє, хоч і не без гумору життя, слід сказати про тих, хто доклався до цього проєкту. Так само слід зауважити, що традиції гумору в Одесі дуже сильні, так само і КВК, адже «Одеські джентльмени» свого часу буквально розривали ще союзний телеефір, задаючи тон і стиль, який потім багато хто намагався наслідувати, але далеко не завжди влучно.
Команда Одеського державного університету стала чемпіоном першого сезону відродженого КВК 1986–87 років і задала інтелектуально-іронічний колорит, який залишався еталоном на десятиліття.
На цьому тлі цілком закономірно з’являється і команда «Одеські манси» — представники вже нового покоління одеського гумору, яке виросло на змішаній традиції КВК та сучасних комедійних форматів. Команда з’явилася на початку 2010-х, успішно виступала у Вищій лізі КВК, а згодом стала однією з яскравих учасниць перших сезонів української «Ліги сміху».
Ці люди не боялися говорити про місто без прикрас, але з тією самою одеською інтонацією, де іронія звучить природніше за будь-який сценарний пафос. І ще одна важлива деталь: «Одеські манси» були однією з перших українських команд, яка у 2013–2014 роках принципово відмовилася від участі в російському КВК із політичних міркувань.
Відтак команда стала відомою завдяки участі в «Лізі сміху» та інших гумористичних проєктах, де швидко сформувала власний стиль — трохи хуліганський, трохи самоіронічний і абсолютно впізнаваний для тих, хто розуміє одеський контекст. Їхній гумор тримається не на вигаданих ситуаціях, а на спостереженні за реальністю міста: двориками, сусідами, портовою романтикою і тією особливою логікою життя, яка в Одесі завжди працює трохи інакше, ніж у решті країни.
Саме із цього середовища й виростає той тип творчості, який згодом переходить у більш серйозні формати — зокрема телевізійні проєкти, де гумор перестає бути лише сценічним номером і починає працювати як спосіб розповіді про місто.
«Одного разу в Одесі» — чи серіал, чи саме життя
Ідея серіалу «Одного разу в Одесі» виникла від бажання показати нарешті місто не як універсальний фон для «чужих» історій, а як самодостатній простір зі своїм характером, мовою і внутрішніми законами. Якщо спростити, то це була спроба перенести одеський гумор зі сцени «Ліги сміху» в телевізійний формат, де він міг би працювати не окремими номерами, а цілісною історією.
Над сценарієм працювала команда авторів, яка виросла з комедійного середовища — насамперед представники одеської «Ліги сміху», які добре знали локальний матеріал не із чуток. Саме тому діалоги в серіалі часто будуються не за класичною телевізійною логікою, а за принципом живої розмови, де важливіше інтонація, а ніж сюжетна ідеальність.
Акторський склад був змішаним: частину ролей виконували учасники комедійних команд, зокрема «Одеських мансів», частину — запрошені актори з театральної сцени, а частину персонажів узагалі «зіграли» люди без класичного акторського бекграунду. Через це в серіалі інколи складно відрізнити гру від реального життя — і це, мабуть, не випадковість.
Не закінчена розповідь про Одесу
Формально проєкт не перетворився на довготривалий телехіт: вийшло кілька сезонів, після чого виробництво поступово зійшло нанівець. Причини типові для подібних форматів — обмежене фінансування, складність масштабування локального гумору на ширшу аудиторію і конкуренція з більш «глянцевими» телевізійними продуктами. Порівнювати його, скажімо, з «Friends», звичайно, ніхто й не планував — хоча одеський дворик іноді теж міг би претендувати на власну версію кав’ярні Central Perk, просто з трохи іншим рівнем діалекту.
Попри відносно коротке життя, серіал залишив після себе важливу річ: спробу показати Одесу не як декорацію, а як живий організм. І, можливо, саме тому його досі згадують — не як масштабний телевізійний продукт, а як чесну, трохи іронічну спробу розповісти про місто зсередини.
Джерела: