Ми часто чуємо фрази: “Вони гідні одне одного” або, наприклад, “Вони знайшли одне одного”. Ці висловлювання цілком можна застосувати до культурних явищ Одеси: її Національної філармонії та Михайла Бакальчука. Тут же впадає у вічі цікавий факт. Музичний заклад, який у 1937 році з’явився на вулиці Рози Люксембург, 15 (у роки незалежної України вулиці присвоїли ім’я видатного письменника І. Буніна), всього на пів року старший за Михайла Ілліча. Звідси враження, що філармонія та її провідний артист спочатку були створені один для одного, хоча Бакальчук за народженням не був одеситом. Більше на odesskiye.info.
Перші сценічні проби
Шлях Михайла Бакальчука на сцену Одеської філармонії розпочався у роки, яку вів наш народ проти фашистських агресорів. На сайті Одеської філармонії йдеться про те, що зовсім ще маленький хлопчик Мишко читав у шпиталях вірші про Перемогу пораненим солдатам та командирам Червоної армії. Тут же, а потім уже на справжній сцені, йому довелося працювати з легендарною співачкою Клавдією Шульженко. А щоб стати справжнім артистом Михайло Бакальчук пішов навчатись в естрадну студію Одеського будинку актора, який був сусідом філармонії. Майбутній представник розмовного жанру навчався у режисера Пінського, якого вважали за архіваріуса одеської естради.
Свою сценічну творчість Михайло Бакальчук розпочав те, що вів концерти відомого джаз-оркестру Є. Болотинського. 1958 року він закінчує студію Будинку актора.
Так склалося, що у перші роки своєї роботи вже як професіонала Михайло Бакальчук демонстрував свій талант все далі від Одеси, яка стала йому рідною. Його приймали глядачі Полтави, Середньої Азії, Кишинева.
Повернення до Одеси відбулося лише у 1975 році, коли його зарахували артистом розмовного жанру до філармонії, хоча до цього протягом 1968-69 років він там уже працював.
Улюблений артист одеситів
З 1983 Михайло Бакальчук став провідним артистом філармонії. Поступово він увійшов до списку не тільки найпопулярніших артистів, а й найвідоміших жителів міста. Чарівний актор з постійною посмішкою на обличчі вів численні концерти філармонічного колективу. За довгі роки роботи він підготував десятки сольних програм, частину яких склали сатирико-гумористичні твори найпопулярніших авторів, у тому числі Михайла Жванецького. З його творчістю ознайомилися глядачі країн Європи, Монголії, США. Довелося одеському артисту відвідати концерти в Афганістані. Це був період, коли азійська країна була у списку так званих гарячих точок, а Радянський Союз відправив туди обмежений контингент своїх військ. Саме перед цими солдатами виступав, як і десятки років до цього, Михайло Ілліч. На відміну від інших знаменитостей, які входили до найвизначніших кабінетів країни, нагороди від держави він не отримав. З іншого боку, хіба річ у нагороді? Він став володарем найголовнішого визнання – глядачів у гімнастерках та шинелях, багато хто з яких після концертів йшов у бій.
Визнання на офіційному рівні все ж таки дісталося чудового повелителя художнього слова. 1989 року, вже наприкінці життя СРСР, його було вшановано званням Народного артиста Української РСР, а вже в незалежній Україні він став Народним.
Михайло Бакальчук і на сцені, і за її межами – один із тих рідкісних людей, при зустрічі з якими виникають лише позитивні емоції. Буває так, що на люди прагнуть концерту, щоб побачити улюбленого артиста, взяти у нього автограф. Але той не бачить глядача, перед ним аудиторія, перед якою він виступає, оскільки така його робота. Михайло Бакальчук – особистість абсолютно протилежна. Він відкритий для спілкування з людьми, які, бачачи його, освітлюються усмішкою, забуваючи про свої проблеми.
За десятки років своєї творчості Михайло Ілліч Бакальчук став людиною-легендою в одному ряду з такими одеситами, як Михайло Жванецький, дует Роман Карцев та Віктор Ільченко, режисер Микола Губенко та багатьма іншими, які завжди несли горде ім’я – одесит.