Під час спілкування з Олександром Абрамовичем Юкелюком співрозмовники завжди захоплювалися його пам’яттю про події минулих років. У свої й вісімдесят, й дев’яносто років пам’ятав багато до найменших подробиць, ніби йдеться про те, що сталося напередодні. Він був охоронцем пам’яті та історичних подій Одеси, пише odesskiye.info.
До історії знаменитої фотографії
Багатьом одеситом відома фотографія із зображенням напівзруйнованої будівлі на Думській площі, яка постраждала одним із перших під час першого фашистського бомбардування нашого міста 22 липня 1941 року. Про наліт ворожої авіації часто розповідали його очевидці. А деталі того, чому однією з жертв бомб, що впали на місто, стала будівля, збудована за проєктом знаменитого сардинця Ф. Боффо, розповів саме Олександр Абрамович.
Справа була дійсно через місяць після нападу Німеччини на нашу країну. Близько дев’ятої вечора. Сашко, його троє товаришів та знайома дівчина гуляли Приморським бульваром. На якийсь час молодь забула, що йде війна.
Що ж трапилось 22 липня 1941 року
Якоїсь миті вечірню тишу порушив гуркіт, який долинув з боку тієї самої будівлі на площі Комуни (так в 1941 називалася Думська). Хлопці одразу ж пригнулись, потім, обернувшись, побачили, що правий флігель будівлі лежить у руїнах. Пізніше стало відомо, що місто постраждало від нальоту дев’яти ворожих бомбардувальників. Знизившись до мінімальної висоти, пілоти вимкнули двигуни, щоб зменшити оберти. Внаслідок таких дій їх не було чутно.
Крім цього, у місті постраждали ще деякі будинки. Словом, щось пішло не так. Чому льотчики вермахту порушили наказ бомбити порт, а також домовленості між Гітлером та диктатором Антонеску максимально зберегти Одесу, яку вже у липні 1941 року запровадили до складу запланованої Трансністрії.
Довгий час збитки – від порту та Приморського бульвару, до району Міськсаду і далі, як правило, списували на пориви вітру, які, мовляв, віднесли бомби на різні відстані.
Професійне пояснення тому, що сталося десятки років тому, дав саме полковник О. Юкелюк.
За його словами, «дев’ятка» бомбардувальників летіла на місто із чітким завданням – атакувати порт. Здебільшого машин управляли досвідчені аси. А те, що бомби потрапили до будівлі сьогоднішньої міськради, Олександр Абрамович пояснював недоліком досвіду якогось екіпажу. Можливо, руйнівний вантаж був скинутий пізніше за розрахунковий час. Ось бомби і потрапили не в портові споруди, а в цивільні будівлі.
– Знаєте, казав він, – досі перед очима, як на фотоплівці, той кадр зруйнованої будівлі міськради.
Олександр Юкелюк: від курсанта до полковника ВПС
У дні тієї самої атаки в місті продовжували своє життя три одеські спецшколи. В одній із них навчався Сашко Юкелюк, який мріяв бити ворога у небі. Бомбардування міста стало сигналом, що сотням вихованців цих незвичайних навчальних закладів у місті залишатися небезпечно. Весь курсантський склад, вчителів, військспеців було вирішено вивезти ешелоном на схід країни. Складне завдання було доручено професійному військовому майору Олександру Ксенофонтовичу Романову. Про цю людину Олександр Абрамович завжди відгукувався з особливою теплотою. У ньому були сильні якості, необхідних справжнього педагога: доброта, повагою до учнів, а й строгість, позаяк без неї неможливо було виховати воїна.
На фото О.А. Якелюк – третій ліворуч у другому ряду зверху
27 липня Олександр та його товаришів помістили в ешелони та відправили вглиб країни. Кінцевим пунктом виявилося середньоазіатське місто Пенджикент. Там Олександр отримав початкову освіту та вирушив до Військово-авіаційного училища, яке закінчив після війни. Першим місцем бойової служби лейтенанта Юкелюка стало Примор’я. Потім він брав участь у бойових діях у Північній Кореї. Добросовісного, старанного та сміливого льотчика помітили командири та довірили йому право вступити до Військово-повітряної академії.
Довелося Олександру Абрамовичу служити у різних куточках великої країни, а після звільнення в запас він повернувся до рідної Одеси. Як і багато військових пенсіонерів тієї країни, він не міг сидіти вдома, склавши руки. Тридцятирічний досвід бойового офіцера став у пригоді й у цивільному житті. Наступні три десятки років він присвятив патріотичному вихованню дітей, працюючи викладачем початкової військової підготовки школи № 63. Полковника Юкелюка визнавали одним із найкращих викладачів військової справи в Одесі. Завдяки його роботі кілька десятків його вихованців стали офіцерами. Він готував старшокласників до несення почесної варти біля пам’ятника Невідомому матросу. Неодноразово почесна варта школи № 63 ставала кращою.
Активна життєва позиція
Олександр Абрамович був постійним гостем у багатьох школах міста і, зокрема, спецшколи № 10 – правонаступниці тієї самої школи ВПС, яку він колись закінчив.
Починаючи з 1970 року, Олександр Абрамович був серед випускників Одеських спецшкіл, які висловилися за встановлення на честь тих підлітків пам’ятного знака. Він вважав, що такий знак має бути обов’язково у парку імені Т. Шевченка, неподалік пам’ятника Невідомому матросу. Це буде логічно, говорив він, оскільки багато спецшколярів, курсантів Наркомпросу (Народного комісаріату освіти, так називалося міністерство освіти, якому було підпорядковано кілька десятків спецшкіл по всій країні), як їх називали в народі.
Минуло понад 50 років, але мрії ветеранів поки що так і не справдилися. Для їхньої реалізації полковник Юкелюк витратив чимало сил. Він брав участь у тематичних програмах, що їх проводило регіональне відділення Національної спілки журналістів України, писав колективні звернення, у 2017 році був у складі журі спеціального конкурсу “Пам’ятний знак”, даючи свої доречні коментарі. Саме його слово було останнім в обранні переможців.
Люди, які були знайомі з Олександром Абрамовичем, завжди відзначали його гостинність та доброту. Він завжди щиро ділився своїми спогадами, а коли співрозмовник збирався йти, неодмінно затримував догляд, сідав за фортепіано і щось виконував, іноді на замовлення гостя.
Фотоматеріали надано Аллою Боляк, заступников директора школи № 10 імені космонавтов Г.Т. Добровольського і Г.С. Шоніна.