У 1930-х роках тисячі шанувальників мистецтва знали ім’я молодої актриси Московського мюзик-холу Валентини Токарської. Важко уявити, але в неї був власний автомобіль, що міг собі дозволити далеко не кожен чиновник високого рангу. Вона була об’єктом захоплення М. Зощенка та М. Горького, дуету письменників-одеситів І. Ільфа та Є. Петрова, інших відомих представників літератури та мистецтва. Її запрошували на багато світських заходів того періоду. Метр німого кіно Яків Протазанов запросив актрису виконати головну роль у сатиричній комедії “Маріонетки” (1934). Свою першу роль Валентина зіграла у компанії досвідчених акторів Анатолія Кторова, Сергія Мартінсона (відомого за фільмом-водевілем “Весілля”), Михайла Жарова. Більше на odesskiye.info.
Тріумф акторки у фільмі “Маріонетки”
Фільм підкорив глядачів. Ті, кому вдалося познайомитися з картинами знаменитого Голлівуду, вважали, що наш фільм ні в чому не поступається американським. Сатирико-політична комедія набула величезного резонансу, об’їхавши весь Радянський Союз.
Оцінюючи номер її героїні про Парагвай, багато хто схилявся до думки, що у фільмі “Цирк” саме Валентина мала грати головну роль – Маріон Діксон. Річ у тому, що в 1934 році в Мюзік-холі відбулася прем’єра спектакль-ревю “Під куполом цирку”. Потім ця історія стала основою для фільму “Цирк”. Хоча роль американської артистки цирку писалася спеціально для Токарської, її виконала Любов Орлова – зірка 1930-х років, улюблениця влади.
У фільмі “Маріонетки” в роль Токарської, як і на весь фільм, вкладено пародійний характер. Ця думка стосується пісеньки про далеку щасливу країну Парагвай.
Пишаючись чудовим виконанням Валентини Токарської, далеко не всі знали, який шлях їй довелося пройти до такого успіху. Зовсім маленькою дівчинкою вона залишилася сама з матір’ю, оскільки батько пішов із сім’ї.
Сторінки біографії
Співачка Мі з “Маріонеток” (за назвою однієї з музичних нот) народилася 1906 року в Одесі.
Дівчинка рано почала заробляти на життя, то це був єдиний заробіток у сім’ї. Вміючи співати, володіючи гарним голосом, вона працювала в опері та опереті.
Наприкінці 1910-х років Валя та мама жили в Києві, в якому відбувалася постійна зміна влади. Але якось у сім’ї прозвучала назва “Ташкент”. Це було місто у теплому Узбекистані, куди Токарська поїхала з мамою. Там на молоду акторку чекав перший театральний успіх. У столиці середньоазіатської республіки вона одружилась із акторов Лебедєвим, з яким поїхала до Москви. Там на неї чекав успіх, про який сказано вище.
Постійним місцем роботи Валентини Георгіївни був московський мюзик-хол. Як і джаз, музична комедія не була в пошані у правителів країни, і театр було закрито. Це відбилося на самій акторці. Їй більше не давали ролей у кіно, а фільми, де вона знімалася раніше, відправили на полицю.
Але талановита актриса не залишилася на вулиці. Її прийняли до Театру Сатири. Сатира тоді, на відміну від оперети, була якраз актуальною. У новому колективі вона одразу здобула головні ролі. У ті роки про репертуар, який довірили їй, можна було лише мріяти.
“Мені це не дуже подобалося, – згадувала через роки актриса. – Я не любила грати драматичних героїнь. Я хотіла співати, танцювати…”
Для актриси почалося нове життя, яке перервала війна. Як і багато артистів, 1941 року Валентина вирушила до складу однієї з перших фронтових бригад до Діючої армії. У ті роки такий порив був дуже популярним серед музикантів, співаків, акторів кіно та театру. Працівників мистецтва за те, що підтримували бойовий дух солдатів, нагороджували орденами та медалями. Щоправда, не всіх. Актрисі Токарській “в нагороду” дісталися табори та забуття…
Бувши в місцях боїв військ, якими командував генерал Рокосовський, артисти потрапили в оточення, після чого вони довго блукали лісами і селами. У результаті опинилися на окупованій території. Щоб не померти з голоду, вони звернулися до управи в пошуку дозволу годуватися своєю професією. Так було створено невелику акторську трупу, яку фашисти, що відступали, вивезли з собою – так до самої Німеччини.
Валентина Георгіївна повернулася на батьківщину лише наприкінці 1945 року і відразу була відправлена на заслання. Працювала у санчастині. Потім заявку на відому актрису надіслав Воркутинський табірний театр. У Воркуті Валентина Токарська зіграла, як вона говорила, “найкращі свої ролі”: Марію Стюарт, Софію Ковалевську, сама поставила дві оперети.
1953 року актриса вийшла на волю. Її взяли на роботу до Театру Сатири, в якому вона не була більше десятка років. Але головних ролей вона не отримувала. Давалася взнаки “робота” на фашистів. Попри це, глядачі часто приходили до театру саме “на Токарську”.
Валентина Георгіївна прожила довге театральне життя. Бувши вже в дуже поважному віці, вона легко переміщалася по сцені. Ніхто не міг подумати, що вона пережила страшні роки та події.