Сильна одеситка: життєвий шлях активістки та правозахисниці Ніни Строкатої

 

В Одесі є гучні жіночі імена: Віра Холодна, Сонька Золота Ручка, Берта Рапопорт, Кіра Муратова та інші. Ці діячки зробили великий внесок в історію міста, кожна по-своєму зробивши якусь революцію, будь то культурне поприще, морська професія чи кримінальна сфера. Звісно, перечислити їх всіх просто неможливо, але слід хоча б іноді згадувати їх, пише odesskiye.info. І зараз ми згадаємо революційну жінку-одеситку, яка в свої часи була однією з найвідоміших активісток та правозихисниць у своїх колах — Ніну Строкату.

Умови раннього життя активістки

Ніна Антонівна Строката народилася в Одесі у 1926 році, в період активної літературної дискусії в Україні, коли провідними письменниками та митцями країни обговорювалося питання щодо цілей та значення художніх творів, ролі творця та його місці в суспільстві. В ті часи активно просувалася про-радянська ідеологія, що вимагала від всіх творчих людей «підганятися» під свої стандарти та всіма способами прославляти новий режим, ще не до кінця прийнятий на той момент в Україні, не дивлячись на активну пропаганду. Інакше і простіше кажучи, в ті часи для того, щоб стати популярним та визнаним, треба було прославляти владу, а незручне інакомислення подавлялося як владою, так і пересічними (не завжди талановитими) митцями, які її підтримували.

Отже, в ті часи відчувалася небезпечна асиметрія в українсько-російських культурних стосунках (яку відмічав Микола Хвильовий), і панування російської культури в Україні закріплювало її, України, колоніальний статус, що визнавали далеко не всі.

Ніна Антонівна була народжена в українській сім’ї — і підсвідомо чи абсолютно цілеспрямовано, її родичі привили їй любов до своїй країни, її традицій та особливостей. В решті-решт вийшло так, що пані Строката була ледве не єдиною в своєму колі, хто свідомо використовував українську мову в побутовому житті.

Після закінчення школи Ніна Антонівна вступила до Одеського національного медичного університету і після випуску працювала за своєю професію — вона була мікробіологинею та імунологинею. Але наукова робота ускладнилася тим фактом, що пані Строката була зацікавлена поширенням української мови та культури, що було невигідно владі.

Засудження та реакція 

Ніна Строката мала підтримку в обличчі свого чоловіка, Святослава Караванського, який в жодному разі не відставав у дисидентській діяльності. Її чоловік був упевненим українцем, свідомим захисником прав українців та активним дисидентом — він був учасником ОУН (організація українських націоналістів), активно поширював ідеї українства та займався самвидавом. Одружилися Ніна Строката та Святослав Караванський після того, як чоловік вийшов з в’язниці після шістнадцятирічного ув’язнення. Ніна Строката продовжувала працювати, поки її чоловік навчався в університеті за спеціальністю філологія, але невдовзі його знов було заарештовано, що обурило жінку.

Керівництво установи, де вона працювала, вимагало від активістки та правозахисниці відмовитися від коханого — замість цього вона відмовилася визнавати адекватність арешту та засудження свого чоловіка.

Аби показати всю абсурдність ситуації, Ніна Караванська вирішила написати листа до начальника табору, в якому тримали її чоловіка. У своєму клопотанні активістка написала: «Впродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в'язня Караванського С. І., а його сім'ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією». Але цей жарт вийшов з під-контролю, і адміністрація на роботі почала вживати заходи для виховання патріотичного духу, як має бути у громадянки СРСР, у своєї працівниці-дисидентки, так би мовити. Отже, талановита та добре навчена спеціалістка стала в першу чергу не професіоналом, а об’єктом спостережень.

Як то часто бувало, Ніна Строката з однодумцями збиралася у квартирі. Всі свої дії дисиденти, певна річ, приховували.

На жаль, одного безпідставного зізнання було достатньо для того, щоб влада мала привід «пришити» неугодних людей: після заяви одного з друзів пані Строкатої, Олексія Притики, про те, що вони — сам Притика, Ніна Антонівна та їхній друг Олексій Різників — поширювали заборонену літературу самвидаву (а саме копії «Українського вісника»), все пішло по похилій. Втім, Ніна Антонівна на свого тодішнього друга зла не мала: вона розуміла, що і його, теж статусного та надійного лікаря, залякали та примусили сказати те, що потрібно було владі.

Всіх трьох заарештували. Цей арешт не залишився без уваги: українські діячі встали на захист своєї подруги та сформували комітет, покликаний захищати Ніну Строкату. У цей комітет входили такі відомі діячі України, як письменник-шістдесятник Ігор Калинець, політик і публіцист В’ячеслав Чорновіл, один з культових поетів України Василь Стус, правозахисник Леонід Тимчук та інші дисиденти — і їхнє об’єднання стало першим відкритим правозахисним комітетом тих часів.

(зліва — В. Чорновіл, посередині — В. Стус, справа — І. Калинець)

За антирадянську пропаганду Ніну Антонівну засудили на 4 роки у табору суворого режиму. Судячи зі всього, поширення літератури було місцями страшніше зґвалтувань та вбивств, як думала тодішня влада.

Публіцистична діяльність під час ув’язнення

Навіть під час перебування у таборі, пані Строката не залишала активної діяльності, але тепер її сферою стала публіцистика та документалістика: жінка спілкувалася з іншими порушницями закону, документувала їхні історії життя та ув’язнення та навіть робила статистику, кого за що посадили за грати.

Більшість жінок потрапили у в’язницю чи за антирадянську пропаганду, чи за переконання по вірі.

Звісно, нею були задокументовані всі звірства, які собі дозволяли працівники місця концентрації. Наприклад, під час перевезення до табору ув’язненим давали їсти тільки дуже солону рибу, а після цього не давали пити. Пити давали тільки якщо людина відмовлялася їсти ту рибу — але після цього годинами не пускали до туалету, примушуючи терпіти страшний біль від переповнення.

Також зрозуміло, що про комфорт в концтаборі думати не приходилося. Жінки спали на холоді, не маючи ні подушок, ні ковдр. Велика кількість з них отримувала після цього проблеми зі здоров’ям, а особливо з нирками, але ув’язнених не лікували. Щодо гігієни, її просто не було: в ті часи навіть у пересічних жінок СРСР не було гігієнічних засобів хоча б для менструацій, а в таборах про прокладки можна було і не мріяти — там навіть в душ не пускали.

Під час ув’язнення пані Строката познайомилася з іншими дисидентками: митчинею Стефанією Шабатурою, чиї творчі роботи зі знущаннями спалювали працівники концтабору, Іриною Стасів-Калинець, яка невблаганно писала скарги до ООН на умови ув’язнення та листи до прокуратури, поетесою Іриною Сеник та іншими.

(зліва — С. Шабатура, посередині — І. Сеник, справа — І. Стасів-Калинець)

Всі ці історії болю та боротьби згодом вилилися у збірку «Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution» (українською: «Українки в Радянському Союзі: документоване переслідування»), яка є у вільному доступі. Випущена вже в Торонто (після ув’язнення Ніна Строката з чоловіком переїхали до Америки) від дисидентського видавництва «Смолоскип», ця книга стала безцінним ресурсом для дослідників феміністичного руху та проблематики насильства над жінками, а також пам’яттю про жахи радянського ув’язнення.

Українська Гельсінська спілка (УГС)

Ув’язнення завершилося, а дисидентство — ні. Ніна Строката разом з Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, а також правозахисником Левком Лук’яненком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорновілом та іншими увійшли в склад першої української правозахисної організації таких масштабів, яка була покликана наглядати за виконанням владою Гельсінських угод, а саме:

• захист прав людини на вільне переміщення, обрання інформації, освіти, кола спілкування тощо;

• дотримання непорушення кордонів країн після підведення висновків Другої Світової;

• мирне проведення політичних дискусій тощо.

(В. Чорновіл та Левко Лук'яненко — лідери УГС)

На жаль, Українську Гельсінську спілку переслідувало КДБ, багатьох її учасників заарештували, деяким приписували неполітичні статті (наприклад, звинувачували в збереженні зброї чи зґвалтуваннях), інших учасників насильно ховали по психлікарням. Але Гельсінська спілка розширювалася, зокрема завдяки Ніні Строкатій, яка з допомогою інших учасників заснувала відділ групи в Америці, звідки вона поширювала інформацію про статус боротьби та підтримувала стосунки з іншими профсоюзами та організаціями за права людини.

Діяльність у Америці та останні роки життя

Окрім вже згаданої вище діяльності з Гельсінською спілкою, Ніна Строката після переїзду до Америки продовжувала творчу та активістську діяльність. Одеська дисидентка організовувала допомогу жінкам, чиї сім’ї попадали під радянські переслідування, збирала допомогу політв’язням, як чоловікам, так і жінкам. Окрім вже згаданої книги «Ukrainian Women in Soviet Union: documented presecution», вона також видала твір «A Family Torn Apart», а окрім цього проводила громадську роботу, розповідаючи українцям та американцям про те, як насправді було жити в умовах радянського ув’язнення.

Одеська дисидентка померла у віці 72 років у місті Дентон, штат Техас. І хоча вона не мала дітей, вона залишила своїй країні та всьому світу інший, незаперечно важливий спадок.

Comments