Пандемія COVID-19 застала Одесу приблизно так само, як раптовий листопадовий шторм застає туристів на Ланжероні — усі наче й чули попередження, але до кінця ніхто не вірив, що це справді станеться. Місто, яке звикло жити концертами, літніми фестивалями, нічними клубами й нескінченними «ще по одній на терасі», раптом опинилося в реальності масок, локдаунів і порожніх залів.
Театри почали викладати вистави онлайн, так вчинив, зокрема, Одеський національний академічний театр опери та балету. Музиканти освоювали стрими, ведучі проводили шоу через Zoom, а кінофестивалі, першим на згадку приходить ОМКФ, намагалися не втратити глядача хоча б через екрани ноутбуків. Подробиці про культурне життя міста та його трансформації можна почитати тут: odesskiye.info.
Початок пандемії
2020 рік Одеса зустрічала з абсолютно звичним для себе настроєм: хтось готувався до туристичного сезону, хтось — до чергових концертів і фестивалів, а власники клубів та ресторанів традиційно рахували дні до тепла й літнього напливу гостей.
Але вже навесні місто почало стрімко змінюватися. Спочатку — маски, антисептики та дивна звичка людей підозріло дивитися одне на одного в чергах. Потім з’явилися перші серйозні карантинні обмеження.
В Одесі почали вводити правила, які ще вчора здавалися сюжетом із фантастичного фільму: нічним клубам і ресторанам забороняли працювати після 23:00, масові заходи скорочували або взагалі скасовували, а театри, кінотеатри та концертні майданчики мусили або працювати із жорсткими лімітами, або тимчасово закриватися.
Аркадія, де влітку музика зазвичай не стихає до ранку, раптом почала нагадувати декорацію до постапокаліптичного серіалу. Ресторани нервово рахували втрати, організатори концертів переносили виступи «до кращих часів», а культурна сфера намагалася зрозуміти, як виживати в умовах, коли головне слово епохи — «дистанція».
Особливо дивним усе це виглядало для Одеси — міста, яке десятиліттями будувало свою атмосферу саме навколо живого спілкування, туристичного шуму та постійного руху. COVID-19 фактично поставив на паузу сам принцип існування одеської індустрії розваг. Але Одеса не була б Одесою, якби не спробувала домовитися навіть із вірусом — хоча б по-сусідськи.
Гуморина на удальонкє
Головний народний гумористичний фестиваль Одеси відчув на собі карантинні обмеження ледь не першим. І в цьому була певна іронія долі: місто, яке десятиліттями вперто переконувало весь світ, що сміх продовжує життя, раптом зіткнулося із ситуацією, коли заради цього самого життя довелося тимчасово припинити масово сміятися.
Ще вчора здавалося, що Гуморина — це щось настільки одеське й вічне, що її не здатні скасувати ані політичні кризи, ані економічні проблеми, ані традиційний березневий вітер із моря, який іноді зносить половину декорацій раніше за перший постріл гумористичної гармати. Але навесні 2020 року виявилося, що існує сила серйозніша за все це — санітарні обмеження та слово «локдаун», яке тоді ще звучало майже як новий сорт побутової хімії.
У результаті звичної першоквітневої ходи центром міста не сталося. Дерибасівська, яка зазвичай у цей день нагадувала суміш карнавалу, туристичного колапсу та великого колективного анекдоту, раптом виявилася підозріло спокійною. Без натовпів у костюмах, без імпровізованих сцен, без традиційних спроб жартувати голосніше за сусідню колонку.
Одесити, втім, здалися не одразу. Організатори вирішили, що якщо люди не можуть прийти на Гуморину, то Гуморина спробує прийти до людей сама. Так з’явилася «Гуморина на удальонкє» — формат, який ще кількома місяцями раніше звучав би як невдалий жарт із КВК. У соцмережах почали транслювати архівні виступи, старі карнавальні записи, номери «Масок», фрагменти концертів і звернення артистів. Одеситам запропонували святкувати День сміху вдома — фактично між кухнею, телевізором і черговим читанням новин про статистику захворюваності.
І треба визнати: для міста це був досить дивний досвід. Одеса взагалі погано поєднується зі словом «дистанційно». Тут навіть звичайна розмова в черзі за кавою легко перетворюється на невеликий театральний етюд із філософією, гумором і трьома непроханими коментаторами. А тут раптом виявилося, що сміятися пропонують через екран ноутбука й бажано без скупчення людей.
Втім, саме тоді стало зрозуміло: індустрія розваг у місті починає повільно вчитися виживати в новій реальності. І хоча онлайн-Гуморина навряд чи могла повноцінно замінити справжню одеську атмосферу, вона стала одним із перших символів того, як COVID-19 змусив місцеву культурну сферу терміново шукати нові способи не зникнути зовсім.
Опера в масках
Досить швидко стало зрозуміло, що пандемія — це не історія на «два тижні пересидіти вдома», а серйозний удар по всій культурній індустрії міста. Особливо болісно це відчули ті заклади, для яких жива публіка була не просто бажаною, а буквально сенсом існування. До прикладу, таким був і є Одеський оперний театр.
Для нього все це виглядало майже сюрреалістично. Будівля, яка пережила імперії, революції, війни та зміну кількох епох, раптом зіткнулася з проблемою, яку неможливо було вирішити ані красивими фасадами, ані акустикою, ані класичним репертуаром. Глядачів або не пускали взагалі, або дозволяли заповнювати зал лише частково. У певний момент сам вигляд людей у масках під кришталевими люстрами здавався окремим жанром сучасного мистецтва.
Театр почав шукати компроміси між карантинними правилами та бажанням не втратити публіку остаточно. Частину вистав переносили, частину проводили з обмеженнями, а деякі концерти та постановки поступово почали виходити в онлайн. Соцмережі та YouTube раптом стали для академічного мистецтва не менш важливими, ніж театральна сцена. І треба сказати, що для багатьох культурних установ це було майже цивілізаційне відкриття: виявилося, що інтернет — це не лише місце для котиків і сварок у коментарях.
При цьому Оперний театр намагався робити головне — залишатися видимим. Бо пандемія дуже швидко показала: у культурній сфері зникнути з інформаційного поля іноді було небезпечніше, ніж тимчасово залишитися без прибутків.
Посмак локдауну
Попри весь драматизм весни 2020 року, культурне життя в Одесі не зникло — воно, як і належить місту з характером, просто перейшло в інший режим існування. Так, повільніший, незручніший і місцями трохи абсурдний, але все ж — живий. Театри, фестивалі, концерти й навіть кіно намагалися не випасти з міського ритму.
Якщо подивитися на це з певної дистанції, стає очевидно: Одеса в той період не втратила культуру, вона її переформатувала. Не завжди вдало, не завжди красиво, але досить вперто. Місто, яке звикло існувати через контакт, раптом навчилося існувати через екран.
За офіційними даними, в Одеській області за весь час пандемії було зафіксовано понад 300 тисяч випадків захворювання на COVID-19 та понад 6000 смертей, що стало серйозним ударом для регіону та його медичної системи. У масштабах країни Україна пройшла через 5,5 мільйона випадків зараження і понад сто тисяч смертей, що робить пандемію однією з найсерйозніших криз останніх десятиліть.
Та попри ці цифри, Одеса не перестала бути містом культури.
Джерела:
- https://www.worldometers.info/coronavirus/country/ukraine/
- https://pivdenukraine.com.ua/2020/04/01/smix-kriz-slozi-v-odesi-proxodit-onlajn-gumorina/
- https://www.obozrevatel.com/ukr/odesa/details/v-odesi-cherez-karantin-vidminili-legendarnu-gumorinu.htm
- https://grad.ua/news/96165-v-odesi-obmezhyly-robotu-rozvazhalnykh-zakladiv.html
- https://regionews.ua/ukr/news/odesskaya/1594704740-v-odesi-posilili-karantin
- https://www.048.ua/news/2743450/karantin-v-odesse-i-rynki-na-ceremuskah-fotoreportaz